Згадую цей день 26 лютого 2014 року, який назавжди залишиться в історії Незалежної України. День, який показав Росії, що Крим насправді ніколи не був частиною “русского мира”. Коли ми, як частина великої української нації, виконали свій громадянський обов’язок – ми зупинили реалізацію політичного проєкту “путін, помоги!”.
Ввечері 25-го лютого ми прийняли рішення вийти на захист територіальної цілісності та суверенітету Української держави. На жаль, наших сил не вистачило. Більшість тих, хто давав присягу Україні – представники влади, силовики і військові – зрадили та перейшли на сторону ворога. Тому всі спекуляції про те, що “хтось чекав на наказ”, – це спроба створити іншу реальність і написати іншу історію.
Треба чітко розуміти: до 2014 року в Криму було занадто мало України. Кримських татар називали “українцями в Криму”, а ті самі зрадники вважали їх фактором дестабілізації.
І сьогодні, коли ми говоримо “Крим — це Україна”, ми повинні пам’ятати, чому можемо це говорити. Тому що 26 лютого 2014 року десятки тисяч кримських татар вийшли під стіни кримського парламенту на захист територіальної цілісності України. Вийшли без зброї, але з чітким розумінням, що вони захищають свою землю і свою державу.
І вони досі стоять на цих позиціях. Попри обшуки, арешти, політичні переслідування і репресії окупаційної влади. Саме вони наповнюють фразу “Крим — це Україна” не лише словами, а змістом. Фактами. Жертвою. Відповідальністю.
Сьогодні я хочу наголосити – ніхто не має права забувати або ігнорувати голос кримських татар, які продовжують чинити опір, незважаючи на тиск окупантів. Нічого про Крим без кримських татар!
